Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович (05/17.04.1882 — 14.06.1931) — політ. діяч, історик, історіософ, соціолог, теоретик консерватизму. Народився в с. Затурцях (за іншими джерелами — м. Ратному) на Волині у польській шляхетській родині. 1902 р. закінчив Київ. класичну гімназію, де зблизився з українофільським середовищем і долучився до т. зв. "хлопоманів". Хоча фах агронома і соціолога здобуває в ун-тах Кракова і Женеви, часто буває в Україні, а з липня 1913 р. оселяється на власному хуторі Русалівські Чагари (побл. Умані). Уже тоді Л. усвідомлював необхідність повернення укр. народові, який "живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний", його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Л. сформулював у брошурі "Шляхта на Україні: її участь в житті укр. народу на тлі його історії" (Краків, 1909), а також у статтях до ж-лу "Przegląd Krajowy" (K., 1909), до редакції якого він входив. Паралельно досліджував історію України (див. статті Л. у редагованому ним альманасі "Z dziejów Ukrainy" (Краків, 1912). Започаткував державницьку школу укр. історії, відмінну від народницької школи M. Грушевського. Напередодні першої світової війни брав участь в організації за межами Росії укр. політ. центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914). Під час війни служив у війську. На початку визвольних змагань інкримінував укр. соціал-демократам брак державницької волі і взяв участь в організації Укр. Демократичної Хліборобської партії, для якої підготував програму (1917). За часів гетьманату — посол України у Відні, де й залишився в еміграції. Повернувся до іст. досліджень, на основі матеріалів з альманаху 1912р. підготував монографію "Україна на переломі. 1656 — 59" (1920). Ініціював та очолював консервативно-монархічні політ. організації. Видавав неперіодичні збірники "Хліборобська Україна" (1920 — 25), де друкувався його історіософський трактат "Листи до братів-хліборобів" (окремо виданий 1926 р.). Помер від тривалої тяжкої хвороби.

Почавши з українофільства, заснованого на понятті вини та спокути, й окреслюючи себе як "українця польської культури", Л. ще в молодості відмежувався від "хлопоманів", котрі хотіли "найбільше уподобнитися до народу, замість народ уподобнити до себе". У Женеві перебував під впливом авторів концепції еліт соціологів В. Парето і Г. Лебона, а також Ж. Сореля, чия думка про те, що лише нація і традиція можуть запобігти моральному занепадові, була прийнята Л. Розробляв ідею територіалізму, згідно з якою факт проживання на певній землі (території) веде до виникнення своєрідної лояльності й обов’язків щодо країни проживання та її народу, що не зобов’язує поривати зі своїм суспільним середовищем. Допустимим уважав прагнення зберегти в Україні польську культуру і польську національність, але "не те загальнопольське право власності, що спирається на визиск укр. народу". В "Листах до братів-хліборобів" чітко оприявнена думка про необхідність формування укр. політ. нації, заснованої на територіальному принципі, протиставленому народницьким етнічним засадам, пов’язаним із приматом мовного критерію: "Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська..." Основу нації становить народ, але йому не властиве самоправство. Долю нації визначає "провідна верства" — аристократія, еліта: "Активна меншість, а не пасивна ("українська") більшість держави і нації". Така аристократія має бути створеною для українців, у цьому полягає завдання інтелігенції, як і в єднанні еліти з народом. Інтелігенція повинна раціонально усвідомлювати й артикулювати діючі в суспільстві підсвідомі, стихійні прямування. Без цього не може скластися нація, "культурно-національна цілість", якої ще в українців немає.

Л. — християнський мислитель. Д. Чижевський характеризував його історіософську позицію як "релігійний волюнтаризм". І сам Л. говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальному фаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, до своєї Землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становить живильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда як діяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий план іст. процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищої правди.