Петлюра Симон Васильович ( 05(17) .05.1879 - 26.05.1926 ), один з ватажків українського контрреволюційного буржуазно-націоналістичного руху в 1918-20. 

Народився в сім’ї візника. Був виключений з духовної семінарії за участь в українському націоналістичному русі і емігрував до Львова. З 1900 член Революційної української партії, потім дрібнобуржуазній Українській соціал-демократичній робочій партії.

Після повернення до Росії вчителював і працював бухгалтером на Кубані, з 1904 співробітничав в Києві в націоналістичній газеті "Громадська думка", "Рада", з 1906 редактор газети "Слово". У 1907, ховаючись від переслідувань поліції, виїхав до Петербургу, а потім до Москви, де працював бухгалтером і брав участь в націоналістичних кружках "Кобзар" і "Громада".

З 1912 редактор газети "Українське життя".

У 1914 мобілізований в армію, з 1915 був головою Головної контрольної комісії Всеросійського земського союзу по Західному фронту. Після Лютневої революції організував і очолив Український фронтовий комітет.

У травні вибраний у Всеукраїнський військовий комітет Центральної ради в Києві, був його головою, пізніше став секретарем (міністром) Генерального секретаріату Центральної ради по військових справах. Під час гетьманщини був головою Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств. З 14 листопада 1918 член Директорії української і головний отаман військ Української народної республіки (УНР), а з 10 лютого 1919 голова Директорії.

Після розгрому військ Директорії Червоною Армією біг до Варшави і вступив в союз з буржуазно-поміщицькою Польщею. Влітку 1920 втікав за кордон. З 1924 жив в Парижі, де був убитий Ш. Шварцбардом з помсти за єврейські погроми на Україні.

Петлюрівщина - буржуазний націоналістичний рух на Україні під час Громадянської війни 1918-20, назване ім’ям одного з його ватажків - С. В. Петлюри. Соціальну базу петлюрівщини складали українське куркульство, місцева буржуазія і націоналістично настроєна буржуазна інтелігенція.

Політичними виразниками і ідейними натхненниками петлюрівщини були українські буржуазні і дрібнобуржуазні націоналістичні партії - Українська соціал-демократична робоча партія (УСДРП), Українська партія соціал-революціонерів (УПСР), социалисты-самостійники, соціалісти-федералісти і ін.

Своє втілення петлюрівщина знайшла в політичних режимах Центральної ради, і Української Директорії. Створена в березні 1917 Центральна рада захопила владу і, проголосивши т.з. Українську народну республіку (УНР), стала одним з центрів контрреволюції (не визнала Радянську владу Росії, увійшла до змови з тим, що підняв на Доні заколот А. М. Каледіним, перетворила Київ на притулок для капіталістів, що бігли з Росії, поміщиків, білогвардійців і т. д.).

1-й Всеукраїнський з’їзд Рад 12(25) грудня 1917 проголосив Україну Республікою Рад; у грудні 1917 - січні 1918 основних сил Центральної ради були розгромлені і майже по всій території України перемогла Радянська влада.

Центральна рада 27.1(9.2) .1918, що втікала з Києва, уклала в Брест-Литовський договір, по якому австро-германскі війська в лютому 1918 окуповували майже всю Україну. Проте Центральна рада не виправдала надій окупантів, які розігнали її і 29 квітня 1918 створили маріонетковий режим на чолі з генералом П. Скоропадським, проголошеним гетьманом України.

Після розгону Центральної ради петлюрівці продовжували співробітничати і з окупантами, і з Скоропадським. У листопаді 1918, коли австро-германска окупація потерпіла крах, ватажки петлюрівщини виступили проти гетьмана Скоропадського і 13 листопада 1918 створили т.з. Директорію українську з представників УСДРП, УПСР і самостийников на чолі з В. К. Винниченком і Петлюрою. В кінці 1918 Директорія захопила владу на більшій частині території України; війська Антанти окуповували південну Україну і Крим.

На початку 1919 Директорія уклала з Францією договір, по якому вона визнавала французький протекторат над УНР. 16 січня 1919 УНР оголосила війну Радянської Росії. До квітня 1919 військ УНР були розгромлені Червоною Армією, під владою Директорії залишилася невелика частина Подільської губернії (на межі з Польщею), яку вдалося утримати завдяки підтримці військ Антанти і т.з. "галицийского корпусу" ліквідованої "західно-українской народної республіки".

Петлюрівці і в цей період не припиняли боротьби проти Радянської влади, а влітку 1919, у зв’язку з настанням деникінців, активізували свої дії. Отримавши допомогу від боярської Румунії, що передала Директорії інтернований навесні 1919 т.з. "запорізький корпус" (що перейшов під ударами Червоної Армії на рум. територію), петлюрівці пішли в наступ і захопили Київ, але були вибиті деникінцями; спроби Директорії добитися угоди з А. І. Деникіним успіху не мали.

У жовтні 1919 війська петлюрівщини були розбиті деникінцями, а потім Червоною Армією; залишки петлюрівців бігли на територію буржуазно-поміщицької Польщі. 21 квітня 1920 Петлюра уклав договір з Польщею, яка визнала "незалежність" України за поступ Польщі Східною Галиції, Західній Волині і частині Полісся.

Коли 25 квітня 1920 білополяки почали наступати на українські землі, разом з ними йшли і петлюрівські загони. Після окупації Києва білополяками (6 травня) в нім почав діяльність націоналістичний "український народний комітет". З санкції інтервентів Петлюра сформував маріонетковий уряд на чолі із В. Прокоповичем.

Влітку 1920 Червона Армія вигнала з території України разом з військами буржуазно-поміщицької Польщі і петлюрівців (окремі банди останніх залишалися в Подільській губ.).