Виступ М.Скрипника
на XII з'їзді РКП(б)
Квітень 1923 р.
Я хотів би
говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні в
одній галузі, а саме в галузі культурної та партійної роботи; і то хотів би тут
узяти лише окрему частину цього питання й говорити про роботу тільки серед
українського населення. Українці в Радянському Союзі посідають не тільки
Українську Соціалістичну Радянську Республіку, але розташовані і на території
всіх інших республік, доходячи в РСФРР числом понад 7 мільйонів.
Придивімося, як
же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях
на 40-50 %, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність
тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в
усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР,
як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою
мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже існування й цих шкіл
стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а
обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть
до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл
задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його
можна було вважати за достатній. Тут треба, щоб тези наші в цій справі
перетворювалися у життя належною мірою.
А тепер
погляньмо, як обслуговуються національні меншості по партійній лінії. У мене є
відомості, що лише в самій Саратовській губернії в губкомі є єдина на всю Росію
українська секція. В деяких губерніях в окремих відділах народної освіти є
робітники, що спеціяльно ведуть роботу серед тамтешнього українського населення
близькою для населення мовою, але то все робітники безпартійні. Як-не-як, а в
Сибіру ми маємо 1.200.000 українців, на Кубанщині – 2.273.000 й т.д., але
партійної роботи серед них ми зовсім не провадимо. Коли Агітпроп ЦК РКП запитав
губкоми, то лише Саратовський та Самарський губкоми визнали за потрібне провадити
таку роботу українською мовою. А що відповіли всі інші? Воронізький губком
заявляє, що організація української секції недоцільна: Царіцинський –
"непотрібна й недоцільна"; Курський – "цілком зайва", а
Кубанський не надіслав навіть ніякої відповіді. Треба зауважити, що такі
відповіді про те, що не треба вести роботи українською мовою, подавало багато
парткомів і в самій Україні. Кажуть, що роботу можна вести й російською мовою.
Але число 7.000.000 українських селян на території РСФРР говорить про те, що
нам треба в оцій царині вжити заходів для того, щоб можна було провадити роботу
мовою місцевого населення. Отже виникає питання, як же ми в своїй практиці
провадимо цю роботу. Чи допомагаємо ми селянам близькою для них мовою
піднестися з некультурного стану? (Візьму один приклад. Ми провадимо
мобілізації: остання мобілізація взяла до армії 60.000 українських селян, що
пішли в Росію. Якою ж мовою вони дістають освіту?). Чи провадиться ж серед них
культурно-освітня робота українською мовою? Ні, не провадиться, Армія й досі
лишається знаряддям русифікації українського населення й усього
"інороднього" населення. Правда, ПУР останніми часами почав
передплачувати газети на національних мовах, але вся ця робота ще в
майбутньому, і нам треба в цій справі вжити заходів, щоб наша армія не була
знаряддям русифікації.
Я не кажу про
мову командування, але необхідно, щоб культурно-освітня робота в Червоній армії
серед "інородців" провадилась їхньою рідною мовою. Ми звикли йти
віковічними стежками й не розуміємо, що наші ухвали в національній справі нас
до чогось обов'язують.
Що ж це таке?
Відкіля постає це протиріччя між теорією й практикою? Не тільки на наших
з'їздах, але й на другому конгресі Комінтерну ми ухвалили резолюцію в
національній справі, і саме російська делегація внесла цю резолюцію, В ній
говорилося, щоб пролетаріат в галузі національного питання був готовий до
найбільшої саможертви для того, щоб утворити спілку з колоніяльними народами і
з селянами колишніх пригноблених народів. Ось питання, то його треба перед нами
поставити.
А чи виявили ми
цей намір до самодержави? Ні, не виявили. Маємо лише теоретичні визнання від
більшості, але коли доходигь до діла, то тоді в нас немає ні сили, ні волі.
Великодержавні забобони, що зайшли в кров з молоком матері, стали інстинктом у
багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте, як багато товаришів збентежилися,
коли наш Союз Республік дістав назву не РСФРР, а СРСР. Пригадайте, як багато
незрозумілих питань виникло серед товаришів з приводу зміни назви Російської Комуністичної
Партії на Комуністичну Партію СРСР, як багато принципово не погоджувалося з
цим, убачаючи в цьому якусь базу, відмову від традицій і т.ін., ніби ми вже
одного разу не зреклися старої заслуженої назви і ніби в цьому обстоюванні
назви партії, не по території, а саме за російською національністю, немає
своєрідного великодержавства. Так, товариші, нам треба бути готовим до
саможертви, нам доконче треба ще добре попрацювати над собою, щоб бути готовими
до цієї саможертви.
Я нагадую про
роботу серед українців, що треба вести її спеціяльно українською мовою.
Але нам бракує
робітників, нам треба ще підготувати робітників, що змогли б провадити роботу
українською мовою. Ось вам приклад: тут у нас на цьому з'їзді маємо лише 4,7%
українців. З тих умов, що здавна склалися на Україні, нам бракує робітників, що
володіють українською мовою, що могли б провадити серед селян роботу рідною для
них мовою.
Мануїльський (з
місця). В цьому ми винні.
Скрипник. Так,
винні. Я зараз це скажу. На Україні ми завоювали Українську Комуністичну Партію
боротьбістів, що влилася до нас в складі понад 4 тисячі членів, і її треба було
перетворити, зробити її членів нашими членами в повному розумінні цього слова.
А чи зробили ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбістів? Зараз на
Україні маємо лише 118 боротьбістів, а решта? Якась частина переїхала по Росії,
а решта – почасти самі вийшли, а більшу частину викинули з партії тоді, як
чистили, з мотивів, що вони заховали націоналістичні забобони. Чи зуміли ми їх
перетворити? Ні, не зуміли.
Нам треба було до
них підходити уважніше, не з карнодержавним аршином, вишукуючи в них забобонів,
щоб можна було їх за це викинути, а нам треба було їх поволі перевиховувати і
по-товариському впливати на них, притягати їх до роботи, поволі підвищувати їх
у роботі, щоб зробити з них провідників наших ідей. Цього немає.
Товариші, в чому
ж причина такого ставлення, в чому причина, що наша лінія, намічена вже давно,
при переведенні в життя ламається? Чи, може, т. Сталін щось нового пропонує в
своїх тезах? Нічого. Лінія давно намічена, ще в 1913-1914 роках: її намітив
Ленін, і він провадив її в своїх статтях разом із своїм співробітником Сталіном
у нашому журналі "Просвещение".
Так чому ж ми
практично в національному питанні топчемося на місці і після правильного
принципового розв'язання його на ділі стоїмо на місці? Річ у тім, що ми ввесь
час балансуємо в царині національного питання. Дехто повсякчас намагається
знайти якусь середню лінію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм
завжди вважають за потрібне компенсувати зауваженням протилежним – на шовінізм
народностей недержавних, отож завжди маємо подвійну бухгальтерію. Кожне
зауваження на великоросійський шовінізм намагаються завжди дискваліфікувати.
"Переборіть,
сказати б, спочатку свій власний шовінізм". Такої як слід боротьби з
великодержавним шовінізмом у нас не провадилося. Тут на цьому треба нам знайти
кінець. Нам треба тут встановити якусь межу.
Т.Сталін наводив
причини, чому перед нами так гостро постає національне питання. Я не припускаю,
щоб воно інакше стояло минулого року. Але чому ж, коли я минулого року на XI
з'їзді виступав з положеннями, що фактично цілком наведені в тезах Сталіна на
цьому з'їзді, мій виступ був тоді дискваліфікований і представником української
делегації т. Мануїльським, і референтом ЦК? Хіба тільки тому, що я вже тоді
передбачив єдинонеділимівський зміновіховський потяг наших радянських апаратів,
що т.Сталін встановлює зараз. Нам треба в царині національного питання
поставити "грань", повести гостру боротьбу і практичну роботу
перевести нарешті згідно з тими тезами, що оце ми приймаємо.
Певна річ,
теоретично правильно, що т. Сталін проводить два націоналізми: націоналізм
великодержавний, панівний, і націоналізм колишніх пригноблених національностей.
(Я не говорю про великодержавні тенденції колишніх пригноблених народів).
Але чи не дуже це
висунуто у т.Сталіна? Чи не буде це протиставлення двох націоналізмів причиною
тому, що багато й багато з товаришів на практиці свою бездіяльність у
національній справі виправдуватимуть саме цим протиставленням? Я дуже й дуже
боюся цього.
В теорії ми
розв'язали вже давно це питання: нам не треба творити нових теорій. Наша партія
в особі т. Леніна і його співробітника т. Сталіна давно вже розв'язала це
питання теоретично. Резолюції нашою з'їзду теоретично розв'язують це питання. В
національному питанні в нашій партії були різні погляди, погляди Рози
Люксембург і погляди т. Леніна. Отже, товариші, ми маємо ще один погляд, і за
ним стоїть найбільше прихильників – це погляд партійного болота, погляд людей,
що бояться тут виступити з певною лінією. Чи є супротивники тез т. Сталіна, чи
їх немає? Чи маємо в нашій партії товаришів, що принципово великодержавники,
русотяпи? Чому ж вони не виступають тут, а лише в практиці ламають партійну
лінію? Не в тім річ, щоб ухвалити резолюцію, а в тім, щоб її перевести в життя.
У нас на
Всеукраїнській партійній конференції одноголосно (лише чотири утрималося)
ухвалено резолюцію у національному питанні, що відповідає тезам т. Сталіна. Але
мені переказували, що після ухвали цієї резолюції один з тих, хто голосував за
неї, голова губвиконкому, коли до його при виході з зали засідання заговорив
один безпартійний кооператор українською мовою, відповів: "Говорите со
мной на понятном языке". Він "проголосував" резолюцію в
національному питанні, він з нею "вполне согласен". Це протиріччя між
теорією й практикою, цю лінію "болота" треба вишмалити, треба випекти
розжареним залізом, треба нашу теорію, нашу принципову лінію в практиці справді
перетворювати в життя.
Українська
суспільно-політична думка в XX ст.
- Т.2. – С.66-70. Завантажити у форматі *.doc
|
